Мій батько – Фуркал Віктор Дмитрович, військовий. Для мене це не просто слова, а гордість і водночас велика відповідальність. Він – людина, яка ризикує власним життям заради того, щоб ми могли жити у вільній і мирній країні. Коли я думаю про нього, у мене перед очима постає образ справжнього героя, який ніколи не відступає і завжди йде до кінця.

У перші дні повномасштабного вторгнення, мій тато пішов до військкомату, щоб приєднатись до лав ЗСУ і захищати нашу Батьківщину. Проте доєднатися до ЗСУ він зміг майже через рік… Я пам’ятаю, як він прощався з нами перед виїздом на службу. У його очах була сила, впевненість і любов. Він намагався посміхатись, щоб ми не хвилювалися, але я відчував, що йому також нелегко залишати дім. Тоді я вперше зрозумів, що військовий – це не просто професія, а покликання, яке вимагає мужності й жертовності.

На початку літа 2023 року мій тато, у складі 33-ї окремої механізованої бригади, брав участь в українському контрнаступі на Запорізькому напрямку. Під час мінометного обстрілу він зазнав тяжкої контузії. Та попри біль і втому, тато не зупинився — із розбитого бліндажу він героїчно вивів поранених побратимів, багато з яких теж мали контузії, й провів їх до стабілізаційних пунктів. Після лікування та реабілітації він знову повернувся на фронт, де продовжив військову справу на тому ж напрямку, залишаючись пліч-о-пліч зі своїми побратимами до самого завершення контрнаступу.

Сьогодні він продовжує захищати нас. Я сумую за ним, але водночас пишаюся, що він захищає Україну. Завдяки таким людям, як мій батько, ми маємо шанс на світле майбутнє, на життя без страху й війни. Для мене він – найбільший авторитет, моя опора й натхнення.

Дмитро Фуркал, учень 7-а класу.

#1000ІсторійГордості

#УНГІБуковини2025 #ДеньПамятіЗахисників2025